в якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою до четвертого класу я з ним не дружив.
Він був уредний.
Так я вважав.
Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу
закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тільки
вранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке
рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в
неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них
було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж
знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості Але...
Був сонячний теплий вересневий день Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого
баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію до обрію. І
кавунів — тисячі, мільйони... І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони
тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід
Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю
кістлявою рукою по штанях — два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми
крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили
просити.. Воно не так смачно.
Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не
було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми
були спокійні. Він там обов'язково зустріне якогось свого друзяку, діда
Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про
реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями
знічев'я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив
собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.
Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один
тільки товстий Гришка Сало хрумкав — той міг день і ніч їсти. А ми всі
сиділи й хукали.
Немає коментарів:
Дописати коментар